„А, то ти, святенький Петре! —
Клим утішно одвічав, —
Чом же так гірке, не тепле
Слово ти мені кричав?
А забув, як сам запекле
Ти Ісуса відрицав?
Я, що правда, пив надмірно,
Та Христа державсь все вірно“.
Вчув Петро, висок[1] почухав,
Губи міцно затиснув,
Далі „руської“ понюхав
Та й тихенько геть шмигнув.
А п'яниця слухав, слухав, —
Знов у браму грюконув;
Та тремтить, та стиха шепче:
„Дай нам, Боже, що найлегше!“
Пан Біг в небі зачуває;
Знає, хто це, та мовчить,
І Павлові повідає:
„Глянь но, Павле, хтось стучить!“
Ось Павло свій меч виймає
І до брами ним бряжчить.
„Хто там? Жив, знать, дуже свято,
Що так в браму б'єш завзято?“
„Прошу ласки, — Клим озвався, —
Я п'яниця, звуся Клим“.
„Що, п'яниця б тут ще пхався?
Чи тут корчма? Геть із ним!
Марш у пекло! К чорту стався!
Марш в огонь, смолу і дим!“
Став Клим, мов окропом змитий,
Далі так став говорити:
