„В пекло, кажеш? Га, як мушу,
То воно вже не втече.
А ти хто, небесний мужу?
Ось що рад я знати ще.
Голос твій паде у душу,
Та не бачу тя в лице“.
З неба голос б'є здоровий:
„Я Павло, слуга Христовий“.
„А, то ти, святенький Павле! —
Клим до нього гнеть озвесь. —
Ось хто тут в розкоші плавле!
Так це ти мя геть женеш?
А забув, колишній Савле,
Як ти двигав камінець,
Степана каменувати,
Всіх христян хтів мордувати?
„Бачиш, хоч який я грішний —
Горлом більш, ніж слід, текло, —
Але знає Бог Всевишній,
На таке не згоден зло.
А ти в дим мя гониш вічний!“
Не дослухував Павло:
Сюди-туди озирнувся,
Та й від брами геть вернувся.
Ждав наш Клим, що з того вийде.
Далі знов до брами б'є.
Каже Пан Біг: „Гей, Давиде,
А поглянь но, хто там є?“
Взяв Давид „своє хламиде“,
Перед брамою стає:
„Хто ти? Що там за помана
Розщибається відрана?“
