Лиш тільки скрикнуть могла я, І впала в сінях зомліла. Що сталось дальше — не тямлю. Лиш мов крізь сон споминавсь, Що в хлопській хаті лежу я, Тепло, і чисто, і ясно… Сидить бабуся край мене І головою хитає І стиха, стиха говорить : „Дурна ти, Сурко, та глупа ! І чом було не застукать? Ми ж не собаки, як Юдка Й його Юдчиха, ми люди ! А то ж чи чуване діло В снігу дитину лишати ! Ще щастя, що я не спала, Молилась Богу, аж чую : Щось під вікном у загаті, Мов котеняточко, м'явка“… І знов нетяма… Аж тут я Прийшла до себе, в шпиталі Тюремнім. Кажуть, в гарячці Я три неділі лежала… Кажуть — судить мене будуть. Та що, хай судять, Бог з ними 1 Байдуже суд мені їхній, Байдуже їхняя кара. Я суд найтяжчий пройшла вже, Знесла найтяжчую кару Отої ночі страшної. Що буде далі — не дбаю ! Я не боюся роботи І не лякаюсь нічого, Як лиш дитина зо мною. Для неї все я готова 131
