Цей пізній цвіт, що зав'ядає1) У спеці сонячний, — це я ! І як той цвіт, така сумная Душа моя і жизнь моя. Всміхалась доля — серце спало! Прокинулось—а щастя ніт мені, Чи то згоріло, чи пропало Посеред хвиль на моря дні ? 0, Боже, чом не сталось так, Як я благав? Чи я у неба Просив багато? Мало так Мені до щастя було треба. Мов любий сон, усе пропало. Зістав я сам в самотині, Рукою зимною обняло Життя мене в життя весні. Та вдяка й слава тобі, Боже, Бо мудра воленька твоя, Нещастя жадне не спроможе, Щоб нарізав на тебе я. У вир життя мене ти кинув, Та серце жаром запалив, 1, мов на квітку ту, краплину Роси небесної спустив. Любов і пісня тов* 2) росою, Що покрійля на шлях життя ; ЯГ нею сильний, перестою Негоди земного буття. 1874 р.
- ) Зав'ядае — в'яне.
2) Тов — тою. 211
