Людей він бсіявся. Звичайно сидів Сам в темному кутику дома; Там тужно когось мов обняти хотів, Та не говорив ані слова. Та скоро лиш північ наляже на світ, Щось дивно, чарівно дзвенить і бренить, І двер відчинявсь тисова. Тихесенько входить кохана його У сукнях із морської піни ; Лице, наче рожа, як мармур — чоло, У чівці брилянти й рубіни. А коси, мов золото, з рамен пливуть, А очка у серце жар розкоші ллють — Обійми їх бачуть лиш стіни. Він сильно-любовно її обніма , Холодний — вогнем він палає; Блідий — паленіє, задуми нема, Несмілий — відвагою сяє. Вона з ним пеститься, й — хитруня — нараз Підходить тихенько і виглядить час — Завоєм лице закриває. І враз зачарованим бачиться він В підводні хрустальні палати ; Здивований зір осліпля йому стін Несказаний відблиск багатий. В обіймах русалки, мов п'яний, лежить, В очах їх любов, страсть і розкіш горить Під духів веселі кантати.
І музика й спів переливами ллєсь, В танках летять духи, мов носять їх крила. Та він забуває себе й світ увесь, Бо в нього в обіймах спить мила. 236
