листя, почуваю разом і сум, і радість. Двадцять літ ;киття і праці — може, не так пильної, не так свідомої і суцільної, якби треба було, та все таки, смію сказати, подиктованої щирим бажанням загального добра і поступу, щирою любов'ю до рідного народу і рідного краю… Не один широкий розмах наівної думки, не одна блискуча надія — а які скромні здобутки ! Та, з другого боку, потішає мене певність, що лід проламаний, що рух наш общенародній, так слабий, несмілий і несвідомий ще перед 20 літами, сьогодні став уже куди-куди не той. Помиляємось не в одному і тут і там, шкутильгаємо і падемо інколи — ще й як погано падемо 1 — та все таки сума наших сил більшіє, сума здобутого нами здорового і чистого зерна більшіє, сума доброго, братерського, теплого почуття по сей і по той бік більшіє. І в тому радісному почуттю я сміло говорю сам собі, що тих 20 літ, що пройшли між написанням сонета про Котляревського та вірша про мандрівку Біди по галицькій Русі, хоч і не дали мені того, про що я колись зеленим хлопцем марив, то все таки ані для мене, ані для мойого рідного краю не пройшли марне. Львів, д. 27 марта 1893. Іван Франко. 288
