Ми знали це, і в нас не раз душа боліла, І серце рвалося, і груди жаль стискав. Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла, Ані прокляття нас не відтягли від діла, І молота ніхто із рук не випускав. І так ми всі йдемо, в одну громаду скуті Святою думкою, а молоти в руках. Нехай прокляті ми і світом позабуті, Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі, А щастя всіх прийде по наших аж кістках. 1878. VI. ІДИЛІЯ. Давно було. Дітей маленьких двоє, Побравшися за руки, по квітчастих Лугах підгірських, стежкою вузькою Поперек нив, в жарку літную днину Ішли з села. Старшенький хлопчик був — Біловолосий, з синіми очима, З конем вербовим у руці. У нього За пазухою добрий кусень хліба І квітка на кайстровім *) капелюсі.— А дівчинка вела його за руку, Хоч менша. Наче терен, оченята, Мов вуглики жарілися і живо Все бігали кругом. Мов миший хвіст, Косичка ззаду висіла, а в ній Червона стрічка вплетена була. Б маленькій запасчині підіпнятій J) Кайстровий ~ солом'яний.
