І всі ми, як один, підняли вгору руки І тисяч молотів о камінь загуло. І в тисячні боки розприскалися штуки Та відривки скали ; ми з силою розпуки Раз-по-раз гримали о кам'яне чоло. Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, Так наші молоти гриміли раз-у-раз, І п'ядь за п'ядею ми місця здобували ; Хоч не одного там калічили ті скали, Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас. І кожний з нас те знав, що слави нам не буде, Ні пам'яти в людей за цей кривавий труд, Що аж тоді підуть по цій дорозі люди, Як ми проб'єм її та прорівняєм всюди, Як наші кості тут під нею зогніють. Та й слави ж людської зовсім ми не бажали, Бо не герої ми і не багатирі. Иі, ми невільники, хоч добровільно взяли На себе пута. Ми рабами волі стали, На шляху поступу ми лиш каменярі. 1 всі ми вірили, що своїми руками Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт, Що кров'ю власною і власними кістками Твердий змуруємо гостинець1) і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ. І знали ми, що там далеко десь у світі, Котрий ми кинули для праці, поту й мук, За нами сльози ллють мами, жінки і діти, Що други й недруги, гнівнії та сердиті, І нас, і намір наш, і діло те кленуть. ]) Гостинець—шлях. 64
