І день і ніч лиш мов про те міркують Мені робити псоти без кінця. А бий вас грім І Не дам драбам пощади! Стрілятиму, бо не стає вже ради! Ось поляна, де постріл чувсь. Ні духа! Пасеться в травах тонконогий цап; Став Валько під смерічкою та й слуха, В тім з поляни хильцем іде Остап І шепче: „Тут була якась псяюха! Трава столочена! Знать, мали храп На цапа, та хибили, або може…" Та тут урвав і зойкнув: „О, мій Боже!“ В противнім боці поляни, під в'язом Щось захарчало, наче з-під землі, І довгий стогін постелився плазом По поляні, мов мліючи в імлі. Оба мужчини схопилися разом, „Конає хтось!" І враз із-за гіллі, Мов з клітки, вирвались, поперек сигли На місце стогону щодуху бігли. Прибігли, стали… На траві простертий Лежав панич, красавець молодий; Вже на лиці блідому вираз смерти, Закріпла кров вже лиш слизить з грудей; Лиш жалко рот іще харчить отвертий, В очах мов жаль, мов скарга на людей; Безвладні вже розкидалися руки, І пістолет лежить, як шмат гадюки. „Живий іще!" — сказав Остап потихо. „Конає, видно",— Валько доповів. „Не мало де його попасти лихо! Здається, сам на себе руку звів. “ „Мороко наша, кумо Василихо! Що з ним робить? Лишить, щоб звір іззів? 190
