То не обух! То йшла передо мною Висока постать, пряма та струнка. Оглянулась, хитнула головою, Моргнула на прохожого панка. Оглянулась ще раз. Великі очі, Глибокі, темні мов та чорна ніч, Зустрілись з моїми й в бездонній ночі Пропали. Двоє їх спішило пріч. А я стояв мов стовп. Юрба юрбою Мене тручала, штовхала раз-в-раз, Та я не чув ні холоду, ні болю, Мов огник свідомости в мізку згас. „Вона!“ Із уст одно те слово присло, Та в нім була магічна міць страшна! Мов камінь млиновий, за шию тисло Мене одно 4е словечко: „Вона!“ Вона, ця гарна квітка „сон царівни“, Котрої розквітом втішався я, Котрої запах був такий чарівний, Що й досі п'яна ним душа моя! Вона, котрій я все бажав віддати, Ввесь скарб душі, всі думи, всі чуття, Котрої слід я рад був цілувати, В котрій вбачав красу і ціль буття. Та, що мене одніським словом своїм Могла героєм, генієм зробить, Обдарувать надією й спокоєм, Заставить все найвищеє любить,— Та, що в руці від раю ключ держала, Вона його закинула в багно, І чарівного слова не сказала… Чи хоч в душі гризе її воно? 39
