IX Тричі мені являлася любов. Одна несміла, як лілея біла, З зідхання й мрій уткана, із обснов Сріблястих, мов метелик, підлетіла. Купав її в рожевих блисках май, На пурпуровій хмарі вранці сіла І бачила довкола рай і рай! Вона була невинна, як дитина, Пахуча, як розцвілий свіжо гай. Явилась друга — гордая княгиня, Бліда, мов місяць, тиха та сумна, Таємна й недоступна, мов святиня. Мене рукою зимною вона Відсунула і шепнула таємно: „Мені не жить, то ж хай умру одна Iм І мовчки щезла там, де вічно темно. Явилась третя — женщина чи звір? Глядиш на неї—і очам приємно, Впивається Ті красою зір. Та разом страх бере, душа холоне, І сила розпливається в простір. Спершу я думав, що бокує, тоне Десь в тіні, що на мене й не зирне — Та враз мов бухло полум'я червоне. 86
