Ця сторінка ще не вичитана
VII Вже три роки я збираюсь, щоб побачити тебе, та коли лиш соб наверну, щось усе зверта цабе. Я боюся твого ока, твоїх уст, твого лиця, як страшного суду свого, як фатального кінця. Якби знав я, що побачу вроду пишную твою в незів'ялім, повнім блиску, — я побіг би, як стою. Якби знав я, що побачу усміх на твоїх устах, гордощі тривкого щастя, — я б злетів туди як птах. Якби знав я, що почую, притулившись край вікна, твій веселий спів, розмову, — я б спішив туди щодня. Твоїм щастям, наче сонцем, я би серце грів слабе, завидів би твоїй долі і — забув би так тебе. 117
