Ця сторінка ще не вичитана
Ще ліс не стогне тим важким, осіннім, довгим тоном, і ще стрілою ластівка звивавсь над загоном. Тиша, спокій, мов розлилось дрімоти сонне море, — здається: задрімало десь у нетрах люте горе. О, не будіть його, хмарки, * дощем холодним живо; і ти, осінній вітре, спи, не рвися так гнівливо! Нехай той люд потомлений хоч трохи відпочине, нехай та згорблена спина ярмо важкеє скине! Хай він, що був волом весь рік, робив немов машина, почує в собі дух живий, пізня, що й він — людина. І хай, мов перла, в ум його западе на свободі хоч часть тої поезії, що розлилась в природі! 170
