Вже недовго. Боже! Боже! Облегши мені тягар мій! Просвіти останню стежку, що мов губиться у млі!“ Усю ніч молився старець, обливав лице сльозами, до хреста старечі груди, мов до матері, тулив. Він ридав, шептав і кликав, та було довкола темно, і в душі страшенно темно, і просвітлення не йшло. А коли воскресло сонце, він сидів і ждав тривожно, поки камінь загуркоче, голос із гори озвесь. Ось гуркоче глухо камінь, старець разом стрепенувся та рука не простяглася, він на знак не відізвавсь. „Старче Йване! Старче Йване“,— кличе голос і здається, що це крик тривоги, болю, що рятунку просить він. „Старче Йване! Старче Йване! Це посланці з України, це твої убогі діти. Старче Йване, відізвись!“ Старець слухав, дух заперши, його вухо жадно ссало український любий голос, — але він не відізвавсь. 210
