Ця сторінка ще не вичитана
„Старче Йване! Старче Йване!“ — довго кликали посланці,— А внизу лиш море вило, та не відізвавсь Іван. XII Вечоріє. Наче сизий килим, тінь лягла на море, а з-поза гори проміння скісно в морі порина. Золотистий шлях простягся від тих морських хвиль рухливих до верху гори Афона,— під скелею море гра. У печері в самім вході згорблений сидить пустинник і письмо раз-в-раз читає і сльозами полива. „Слухай, рідна Україна, стара мати-жалібниця голосом плачливим кличе своє любеє дитя“. „Любеє, нема що мовить! Що в найтяжчую годину, в непрозору, люту скруту свою матір покида! Що в засліпленню безумнім сам лише спастися хоче, а братів тривожних, бідних без поради покида! І яке ж ти маєш право, черепино недобита, 211
