Ця сторінка ще не вичитана
Чарку І За стару знайомість! Поки піниться цей жбані Мовиш, що король'аж плакав, пишучи оці листи? Так його болять нещастя України—мовиш ти? Випий!—Плакав? Єзуїти люблять плакать, та цей плач іншим палить душу й тіло… Випий, куме, і пробач ці слова. Говориш, буцім признавав король і сам, що обіцював багато, не сповнив нічого нам. Так чого ж тепер ще хоче? Чом на нас він наріка, буцім з нашої провини крови поплила ріка? Буцім то Річпосполиту підкопали, ми одні, і в величню ту будову люті вкинули вогні? Пане куме Любовицький, я шаную маєстат, та король, що так говорить, сам є маєстату кат. Бо його слова найперші задають брехню кінцю,— бо ж він зна, що не з добра ми зачали війну оцю,— що терпіли ми знущання від панів предовгий час«
