Дівчата хвилю мовчать, потім починають співати:
Ой мужу ж мій, мужу, не бий мене дуже,
В мене тіло біле, болить мене дуже.
Пусти ж мене, мужу, в вишневий садочок,
Хай я собі урву рожевий квіточок,
Урву рожу-квітку та й пущу на воду:
Пливи, пливи, роже-квітко, аж до мого роду.
Пливи, пливи, квітко, пливи по Дунаю,
Як побачиш мою неньку, припливи до краю.
Настя тим часом повиймала вареники, відцідила їх, полила їх олією, посолила і ставить на столі. Ну, годі вам співати! Кидайте роботу! Вареники на столі! Парубки й дівчата покидають роботу і з веселим гамором сідають за стіл і їдять. Настя з Анною коло печі: вона відсипала собі також вареників і сідає на припічку, обернена до столу плечима. Ну, кумо, помагай і ти!
Анна дивиться до вікна. Господи, яка там шаруга! Коли б тільки наші де з дороги не збилися!
Настя. Не бійся, їм не першина.
Анна. Не знаю, але мені так чогось лячно так чогось сумно, як коли б якесь велике нещастя надо мною зависло.
Настя. Та я то, небого, виджу. Цілий день як сама не своя ходиш. Та й уже сама собі міркую, чого би тобі журитися? Живеш, як у Бога за дверми.
Анна. Я?
Настя. Чоловіка маєш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться до тебе.
Анна зідхає. Та що то з того!
Настя тихіше. Ага, ти про те, що дітей не маєш? Не бійся, Бог ласкав, будуть іще.
Анна махає рукою. Ей, я не про те!
Настя. А про що ж? Чого тобі ще треба?
9
