О в л у р. А ти візьми одного ще з собою, На коней! Враз поїдете із нами. Розбійник. Чи за добичею? Овлур. Еге, в Білград. У замок Гостомисла. Розбійник. Оце славно! Біжу! От буде радість товариству! Відходить. Я В А VI Князь і Овлур Князь. Прудкі вони у тебе! Овлур. Бо я з ними Товариш, брат. Вони це добре знають, Що я для себе зисків не гребу, А де погано, небезпека, там Я перший груди наставляю. Князь. Дивно! Сліпий той князь наш, що таких людей Так легкодушно відпиха від себе. Овлур. Ти, братернє прогнівайсь, а одно Тобі сказать я мушу: про князя Ти надто так не говори… нечемно. Я добре знаю, князь тепер на мене Гнівний за ті розбої і коли б Мене дістав у руки, то напевно Мене б казав повісить без пощади. Та що ж, тепер я того й варт—розбійник. Та князь проте—мій пан! Князеві Я присягав і не дозволю, щоб У моїм товаристві шарпав хтось Його повагу. Князь. Добре, мій ватажку! Спасибі за науку. 117
