З а п а в а. Як тільки що заснула, ба, здавалось, Що ще й зовсім не сплю, коли це враз Тихенько відчинились двері і ввійшов Високий лицар весь у чорній зброї. Ішов нечутно, мов повітрям плив. Серед кімнати став, зирнув довкола, А потім в мене впер вогнисті очі, Я, мов мертва, лежу, дихнуть не можу, Гляджу на нього й мучуся згадками: Хто це такий? Нараз з лиця цього Спада візір і бачу — ох, і досі Мороз по мні проходить!.. Гостомисл. Та вспокійся! Це ж сон, мара! З а п а в а. Боюсь, щоб та мара Не віщувала нам якого лиха. Бо слухай: в лицарі тім пізнаю Покійного вітця. Та ж борода, Ті вуси, тільки очі в десять раз Яркіш горять, аж серце прошибають. Глядів на мене, далі звільна-звільна Покивав головою. Аж тепер Я вздріла, що лиця на нім нема, Лиш кість. Підняв угору праву руку І помахав, мов звав мене до себе, — А та рука була зовсім без м'яса. А бачучи, що я лежу, він звільна Почав зближатися до мене — ах! Тоді я скрикнула і пробудилась. Гостомисл. Це дивний сон. За пава. Зовсім він вбив мене, Зламав мою всю силу. Гостомисл. Ну, так зараз Нема чого йому і піддаватись. За пава. Ні, Гостомисле! Нам якесь страшне Нещастя грозить. 130
