Плінник наш утік! Біжіть, шукайте! Розбійники розбігаються. По лісі шум, хрускання гіллйк, крики. По хвилі розбійники ведуть за руки Кунаша, що скажено борониться, б‘є ногами й кричить. Кунаш. Пустіть мене! Я мушу, мушу буть У Києві ще цієї ночі! Ч у р и л о. Будеш У чорта на гостині, вражий сину! Б'єйого. Панюта. Еге, небоже! Ти втікать трібуєш? Це, знай, у нас не звичай! Ну ко, хлопці, Візьміть його і прив'яжіть до дуба, Щоб був спокійний! Кунаш. Іменем Господнім Благаю вас, пустіть мене! Самі ви Не знаєте, що робите, коли Мене ось тут тримаєте в неволі. Розбійники. Ходи! Не час балакати з тобою! Тягнуть його, він кричить. Панюта. Щоб не кричав, то зав'яжіть і рот! Розбійники і Кунаш відходять. В а с ю т а. Ну, що його до Київа так тягне? Панюта. Панич! То звісно, краще ночувать У Київі у теплих подушках, Ніж між розбійниками в лісі. В ас юта. Ні, Здається, тут щось інше! Щось там є У нього на душі. Я трібував Йому заглянуть в очі. Мов ті миші У пастці, так ті очі бігають У нього неспокійно, ні на хвилю Не міг я їх спіймати. Так і видно, Що він боїться, щоб йому крізь очі Хто в душу не заглянув. 146
