П а н ю т а. Слухай! Свист! Га, наші їдуть! Чень ватажко! За сценою чуги гомін розбійників. Панюта. Так! Це він! Ну, Богу слава! А то справді в езумне діло він цю ніч почав Я В А IV Ті самі Овлур, Князь, розбійники Розбійники кричать. Гурра! Ватажко наш! Гурра! Овлур. Ну, годі! Не надто верещіть! Погоня йде За нами! Т р у б а й. Е, ми тут не боїмось Ніякої погоні! Ч у р и л о . Особливо, Як ти при нас. Овлур. Ну, годі! Супокій! Сідав на колоді при вогні, розбійники обступають його довкола, князь віддалік під дубом. Що? Всі ви тут? Розбійники. Усі. Овлур. А не було Кому за дня якої де пригоди? Розбійники. Бог милував. Овлур. А що, того їздця Найшли, що я ранив? Т р у б а й. Найшли. Овлур. Де ж Панюта. Я оглядів і зав‘язав порядно У нього рану — не страшна ні раз. Та він зате пустивсь, було, втікати. Ну, хлопці зараз тут його зловили Та силою прийшлось його тягти. Усе кричить: „Пустіть мене! Я мушу ВіНГ 5* 147
