Мені усміхнулось щастя, як йому І Не мано щастя до жінок І Такий Удався вже! А бачиться, коли б Отак яка — та що то вже й гадати!— Як би мене яка так полюбила, їй-богу, кинув би те ремесло, Пішов би де в Волощину, в Молдаву, Прожив би ще старі літа спокійно У теплій хаті! Є у мене дещо Гірихо<вано по криївках — було б З чого прожити… Маруся гордо. Що це ти мені Балакаєш? Пощо мені це чути? Чи може думаєш, що я з тобою… Б О Й Ч у К поспішно, хапається за зранену ногу. Ой, ой! Ой, ой! Як страшно заболілої Та ні, Марусе! Хай Господь боронить, Щоб я тобі… Я ж знаю, що ватажка Ти вибрала… Маруся. От тож і знай і більше Мені й балакати не смій такого! Відходить у яскиню. Я В А II Бойчук сам Угнівалась! А славна молодиця! Відважна, добра… Та тверда душа, Не подаєсь! Як кремінь. Як прийшла Сюди, то щоб згадала про свій дім, Про мужа, про рідню — ані словечка. Ніхто не знає, відки й хто вона, Хіба ватажок? Наче темний бір Мовчить. Вже ж певно, що в душі у неї Невесело, бо не всміхнесь ніколи, Не зажартуе, пісні не співає. 172
