Чуття! За хвилю забуття — і стільки Страшенних розчаровань і унижень, І мук і сліз пролитих не очима А серцем! Що мені тепер чинить? Баю рак. Не бійтесь, пані! Адже він заснув. Ну, хай і спить. Годинка ще — я певен, Пан Крайник близько вже. Маруся роапучливо. О, чую, чую! Він близько вже! А він — то смерть моя. Мовчи, мовчи! Я знаю! Слухай, Васю! Скажи йому — ні, що йому? Нічого Йому не мов! А от що: поклянись Мені, що зробиш те, про що тебе Проситиму! Б а ю р а к вагаючись. Або ж я знаю, пані? Маруся. Не бійсь! Нічого я не зажадаю Такого, що б тобі було над силу. Клянись! Клянись! Баюрак. Клянусь вам Божим днем. Маруся. Хрестом святим! Баюрак цілує хрест. Хрестом святим. Маруся. Що зробиш По совісті, без хитрости і зради Те, що тебе тепер просити буду. Баюрак. Хоч би життям прийшлося приплатити, А зроблю все. Маруся здіймав з шиї з-під сорочки великий золотий хрест на ланцюзі й дав йому. Оце, оце — чи бачиш? Це для моїх дітей! Це бережи. Як око в голові! Я знаю, Крайник Без серця, він готов їх відречись, їх вигнать з дому. От тоді візьми їх ти і заведи до мого тата, Ти знаєш, де? 186
