Війт. Староство казало. Ми аж бунтува- лися—ба не ми, а наші тати. Аж восько1 до нас приходило. Через ту прокляту школу село на біду зійшло. Обдерли! Омелян. Алеж не школа вас обдерла. Школа для вашого добра заведена. Щоб ви між людьми люди були. Війт. А хіба й без неї ми пси? Омелян. Пси не пси, а темні. Хто не хоче, то вас ошукає, отуманить, одурить. Війт. Овва! Ось ви такі вчені та просвічені, а гинете з голоду в селі й мусите чекати нашої ласки, темних бойків1 2! Ну трібуйте й одуріть нас! Га? Омелян. Пане війте, я не розумію, до чого має вести наша розмова. Ви знаєте, що я не з власної охоти сюди прийшов, а надала мене рада шкільна. Ви знаєте, що мій обов'язок учити, а ваш обов'язок зробити так, щоб діти ходили до школи. Війт. Е, пане навчителю! Ті всі обов'язки, то там у вас у письмах та в паперах. А ми люди прості. .Хочете з нами жити, то жийте так, як Бог приказав, як небіжчик навчи- тель жив. Омелян. Ну, а як же він жив? Війт. Та як жив? Робив собі в полі та в городі, воли та свині годував, писарством займався, а дітей наших до книжки не конопадив3. Омелян. Не конопадив! 1 Восько — військо. 2 Бойки — українці, що живуть в стрийському й сам бір ському повітах, уже в горах, говорять своїм, діялектом. 3 Конопадити — силувати, гнати.
