Юлія. Ви тутешні господарі? Товкач. А так. Юлія. І не стидно вам отак сидіти й дивитися, як ваш учитель сам дрова рубає? Товкач. Що ж, робота не стид. Юлія. Дуже красно! Громада зобов‘яза- лася дати вчителеві прислугу, а оце вже три дні як ми сюди приїхали, і ніхто до нас ані не загляне! Ми могли би й погинути тут. Товкач. Гм! А може то ваша річ була насамперед до нас заглянути? Юлія. Так? Щоби ви потім казали, що ходимо до вас жебрати! Знаємо ми вже таке! Товкач. Ну, а якби хто й так сказав, то би вам коруна з голови не злетіла. Може би й рацію мав. Адже не ми на ваш хліб прийшли, а ви на наш. Юлія. Господи! Дай мені святу терпеливість з тими людьми, а то я готова одуріти! Вбігає до хати, лускаючи дверима. Я В А VI Ті самі без Юлії. Омелян рубає Товкач. Гаряча панна! Загонистий. Та що! Молоде. Оговтається ще. Ну, та може би зачати з тим професором говорити? То вкач встає і кличе з ґанку. Пане навчителю! Та буде того рубання! Ходіть сюди, щось вам маємо сказати! Омелян затинає сокиру в колодку й підходить до них. Дай Боже час добрий! Ну, що там, господарі? Товкач І ЗагОНИСТИЙ кланяються. Та дай Господи! 207
