Микола. Михайло Гурман! Так це ти. А ми гадали… Анно, ба, а ти хіба не пізнала Михайла?
Анна, зовсім забувшися, стоїть кінець стола й не дивлячись на них, шепче молитву. І остави, й ослаби, й відпусти, Господи…
Жандарм сміється. Анно! Господине! Що це вам на побожність зібралося? Що ж то, не привітаєтеся зо старим знайомим?
Анна подає йому руку. Як ся маєте, пане шандар?
Жандарм хвилю пильно глядів на неї, потім пустив її руку, сціпив зуби й відвернувся, говорить тільки до Миколи. Ну, нинішньої ночі не забуду, доки життя мого. Знаєте, як я почув крізь вітер ті вовчі голоси, та й то так недалеко — ну, гадаю собі, вже по мені! І так мені нараз мов би хто приском поза плечима посипав. І в тій самій хвилі я побачив збоку світло. Зразу подумав, що то вовк очима блимає, але далі бачу, що стоїть на місці… І вже я нічого більше не думав, не міркував, тільки як не пущуся бігти півперек снігів, через якісь рівчаки, замети та плоти. І Бог його знає, відки в мене стільки сили набралося. Гримнув чоловік собою з десять разів, то правда, але Богу дякую, що хоть кості цілі!
Микола. Ну що ж, Богу дякувати! Але скажи ти мені, будь ласкав, що це з тобою? Відки ти взявся? Аджеж казали, що ти…
Жандарм сміється. Ха-ха-ха! Що я що такого?
Микола. Ну, та що ти погиб, умер…
Жандарм сміється ще дужче й підходить до нього. Микола цофається. Ха-ха-ха! Та це й правда! Аджеж я небіжчик. Не віриш, Миколо? Я вмерлий! Я з гробу приходжу.
21
