Микола переляканий христиться. Свят, свят, свят!.. Слабо всміхається. Ну, що ти дурниці говориш, Михайле? То не годиться з такими речами жартувати.
Жандарм грізно. Ти думаєш, що я жартую? А ну на, доторкнися мене! Простягає руку, Микола відскакує. А видиш! Та проте дарма! Знаєш, Миколо, по що я прийшов?
Микола. Ти? До мене?
Жандарм. Еге! По твою душу. Сміється. Ха-ха-ха! Отто налякав! Ну, не бійся, бідолахо! Твоя душа не така то дуже цінна річ, щоб аж мерці з гробу по неї приходили. Не бійся, ади, я живий чоловік, такий як ти! Плеще його по плечі. А відки я тут узявся, це я тобі зараз скажу. Вернувши з війська, я продав ґрунт і хату і вступив до жандармів, ось уже три роки служу. Зразу на границі був, пачкарів ловив, а оце пару тижнів тому перенесли мене в цей повіт.
Микола. І чи не можна було відразу це сказати? А то на тобі! Взявся страшити мене небіжчиком. Ей, Михайле, Михайле! Ти, як бачу, все ще такий збиточник, як був колись. Хитає головою. Ну сідай, та от вечеряй разом з нами.
Жандарм. Оце справді розумне слово. Бере за ложку й сідає біля стола. Ба, а ви чому так пізно вечеряєте? Адже певне вже північ буде!
Микола. Адже я в такім самім був, як ти. Тільки недавно з дороги приїхав.
Жандарм їдячи. З якої дороги?
Микола. Та з міста. Латри возив на жупу та й так припізнився. Насилу додому допхався. Їсть. А ще мені лиха доля казала їхати на Купіння. Думав, що ближче буде, півперек
22
