і я вас… що після брата ви для мене найсим- патичніша людина… Хоростіль. І чому ж би вам в такому разі не вислухати мене? Чому б не бути вам моєю? Я покинув би вчительство, пішов би на університет… Я скінчив би ті права, став би адвокатом, а потім осів би в себе на селі, на ґрунті і провадив би хлопські справи, воював би з хлопською кривдою. Юлія. Це дуже гарні думки, і я не знаю, чому б вам їх і без мене не виконати. Хоростіль. Бачите, бракує мені когось, хто б мене піддержав, додав мені духа. Чоловік трохи лінивий. Вас мені бракує, Юліє. Як прийду додому, як погляну в свої чотири пусті кути, то так мені відразу, мов би хто крила обскуб. Так і пропадають усі мої наміри… Юлія. Дуже мені вас жаль, пане Хоростіль, але вірте мені… невже ж ви думаєте, що я могла б чимбудь допомогти вам? Хоростіль. Ах, пані! Сам ваш вид, сам ваш голос додає мені енергії, смілости й відваги. Отак собі подумати, щоб така розумна, енергійна, щира людина була моєю товаришкою в житті! Господи! Та в мене аж дух захапує на саму думку про таке щастя. Юлія. Ей, пане! Поетизуєте занадто. Творите собі в фантазії чудові образи, любите ці образи, впиваєтеся ними, а потім, коли маєте при собі живу людину з її хибами, приходить розчарування, приходить розлад між ідеалом і дійсністю — і готове нещастя. Вірте мені! Я дуже добре знаю сама себе і свої хиби. Що я? Проста, мало освічена дівчина. І чим я зможу бути для вас?.. Ах, пане, якби ви знали… Плаче.
