Пасічна. Та ні! Яка там у нас тепер пильна робота? Вівсик у горах ще не достиг, то нема що жати. Юлія. Ну, то може дітей дрібних маєте, та мусіли їх самих лишити? Пасічна. Е, ні! Діти в мене вже, Богу дякувати, підхопилися. Найстарша дочка вже замужем, а наймолодший хлопець воли пасе. Юлія. Ну, то яка ж вам біда, що так гірка плачете? Пасічна. Та не знаю, панечко, як вам і сказати. Стидно мені дуже. Юлія. Та чого вам стидно? Пасічна. Ну, та же я ґаздиня, з роду з віку в такім не була. Юлія. В якім такім? Хати не замітали? Пасічна. Е, я не про теє. Юлія. Води не носили? Пасічна. Ні, панечко! Роботи мені не стидно. А ось того стидно, що тепер усе села на сміх мене підійме. Юлія. На сміх? А то за що? Пасічна. Скажуть: жидівська помивачка. Юлія. Жидівська? Пасічна. Аджеж ви — не проти вас кажучи— жиди? Юлія. Що це ви? Хто вам це сказав? Пасічна. Ну, та війт сказав. І Вовк потвердив. Юлія. Та смійтеся з того, жінко! Ми з братом такі ж русини і християни, як і ви. Пасічна. То це ваш брат, пан навчитель ніби? А то казали, що ви з ним на віру живете. Юлія. Господи! І чого ті люди на нас завзялися? Ще далі розголосять, що ми вам 230
