Жандарм. Чи пан учитель? Омелян. Так. Маю честь представитися. Новий учитель тутешній Омелян Ткач. А це моя сестра. Жандарм. Омелян Ткач… Ткач… Ткач… Придивляється йому. З одним Ткачем я колись ходив до школи в Дрогобичі, у Василіян1… Омелян придивляється жандармові. А! Па- славський! Стефанеї Невже це ти? Цілуються. Ну, не надіявся тут у тій пустині найти колишнього приятеля! Та скажи, де ти, що з тобою? Жандарм. Та бачиш, при жандармах служу. Та ось недавно мене тут до Борині за постенфірера надали. А що ж у тебе чувати. Омелян. Та бачиш, учителюю. Гірке моє вчителювання. Знаєш, як то латинська приповідка каже: Quem di ödere, paedagogum facere 2. Чи можеш подумати: це вже восьмі переносини сюди! А тут сама патока! Жандарм. Та скажи мені, що це тут у тебе? Йду дорогою й бачу: якісь парубки вікнами вискакують зі школи, з дрючками! Я аж перелякався, думав, що розбій який… Омелян. Таже й справді недалеко від того було! Показує роздертий сурдут. Ади, братіку! Аджеж кинулися на мене. Тільки як побачили револьвер, то тоді повтікали. Жандарм. Але чого ж вони хотіли? Омелян. Представ собі, тутешні люди ані руш не хочуть дітей до школи посилати. Школа вже щось двадцять літ у селі, а вони її гірше бояться, як лихого. Чудеса мені розповідають 1 Василіяни — монахи. - Кого боги зненавиділи—зробили вчителем. 241
