про давнього вчителя, що для інспектора на показ із сусідніх сіл хлопців позичав. Жандарм. Чув і я дещо трохи про ці практики. Омелян. Ну, знаєш. Я чоловік простий, на таких штуках не розуміюся. Почав жадати, щоби сповнювали свій обов'язок, а вони ані руш. Та ще люди може би й не упиралися, але я підозріваю, що їх тут хтось бунтує. Жандарм. Думаєш? А хто ж би такий? Омелян. Тут орендаре, вони його Вовком називають… Жандарм. Ага, ага! Як то він називається? Заглядає до книжечки. ЗільберҐЛЯНц! О, ЦЄ відома фігура на всі гори! Я тут власне з ним нині маю невеличке діло. Так ти думаєш?.. Омелян. Я думаю, що все це його справи. Йому добре з тим, що нарід темний. Уяви собі, визискує цих бідних бойків найбезстиднішим способом і ще видає себе за їх добродія. Жандарм. Це ти певно про ту худобу говориш, що на вигодовок дає? Омелян. Я тільки вчора дізнався про цю штуку. Вухам своїм вірити не хотів. І ще яке диво. Присилає до мене чоловіка, котрий хоче в нього взяти дві парі бичків на вигодовок, і каже, щоб я йому за того чоловіка ручив. Очевидно лапку на мене заставляє, втягає мене в свої лихварські справки, щоб опісля мати мене в руках. Жандарм. Ну. і ти пристав? Омелян. Пристав? Та я його мало за ковнір не викинув. І за те він на мене лютий! Зараз по селі вість пішла, що я жид, що з сестрою на віру живу, чорт зна які дурниці! А нині оба з війтом сюди приходили й хотіли 242
