що я ще нині подаю на вас рапорт до пана старости. ВІЙТ шкробається в голову. Га, ЩО Ж робити? Як депорт то депорт. Але я тут нічого не винен. Жандарм. Так? А хто ж винен? Війт. Сам пан навчитель винні. Від самого першого дня з громадою задираються, не по- сусідськи собі поступають. Нині громада зібралася— ну, що врадили, те й зробилося. Юлія. Чуєш, Мільку, чуєш? Не досить, що тебе кривдять, що тобі грозять, що тобі пакості роблять, ще й на тебе всю вину звалюють! Омелян. Ну, скажіть, як це я з громадою задираюся? Що дітей кажу до школи посилати? Війт. А ви сусідам ось не хотіли прислуги зробити, поруки дати. Омелян. То це моя провина, що я не пішов у лапку, поставлену мені от цим паном Вовком? Вольф. Яку лапку? Що за лапку? Чого пан від мене хочуть? Жандарм. Ä, і ви тут, пане Вольф? Вольф… Як ТО вам? Заглядав в книжечку. Ага, Зільберґлянц! Так собі у куточку скромненько стали, що я вас і не запримітив. Ну, що чувати? Вольф. Гаразд, Богу дякувати. Жандарм. Гаразд? Ну, дійсно! А що ви тут поробляєте? Вольф. Я? В школі? Ну, як презус місцевої ради шкільної… Жандарм. Ага, правда! Ви в нас просвітитель! Го, го, пан Вольф! Велика риба! Ну, пане Вольф, подайте мені руку! 245
