Омелян. Я дуже рад, що ви це бачите. Це прецінь мій обов'язок, щоб діти зі школи туманами не виходили. Товкач. Е, ба! Обов'язок! А чому ж не кожний професор розуміє цей обов'язок,так, як ви? Омелян. Не моя річ судити інших, любі мої. Я так розумію, і досить мені. Т о в к а ч. Знаєте пане навчителю, що нам ще й досі стидно, коли собі пригадаємо, як ми вас прийняли. Господи, як нас було засліпило! Омелян. Ну, що вже про те згадувати! Дав Бог, минулося. Загонистий. Ой, не було би це так швидко минулося, якби нам Вовка не були з села взяли. Омелян. І не знаєте, де він? Товкач. Та кажуть, що в криміналі сидить. Загонистий. А інші кажуть, що щось трохи сидів, а потім викрутився. Товкач. Е, говоріть, куме! Викрутився! Та якби викрутився, то вернувся би в село. Загонистий. Та його жінка щось таке бомкала. „Мій Вольцьо — каже — не в криміналі. Хай Бог боронить! Він у Бориславі, якийсь там інтерес має." Омелян. Ну, коли так, то певно незадовго будемо мати ту радість, що його знов у себе побачимо. Товкач. Е, чень Бог дасть, що йому там десь і без нас голову скрутить. Омелян. Але розкажіть мені докладно, як це сталося, що ви до інспектора ходили? Загонистий. Та попросту. Оногди були ми в Турці — я, кум ось та війт. Війт пішов до староства. Вертає та й каже: чуєте, сусіди, пан 252
