Загонистий. Бігме, я хоч старий, але як чую, коли мої малі читають та розповідають, що їх у школі вчили, то й мене самого охота зносить на старість за книжку засісти. Товкач. Якби так можна, то гадаєте, що я би цього не зробив? Омелян. А чому ж би не можна? Ось чекайте, тепер мої перші школярі вже виходять із кляс, то ми по вакаціях заведемо з ними недільну школу. То там будуть могти й старші приходити і вчитися. Загонистий. Ей, чи на правду? Омелян. А вже ж що не жарт. Загонистий. А Бог би вам, паночку, здоров'я дав! Та я не знаю, ми вас озолотимо за вашу роботу, за ваше добре серце. Товкач, То то й є, куме! Добре серце, то ґрунт. Інший робить, і видно, що силується добре робити, та що: як йому та робота з душі, з серця не пливе, то все воно якось так виходить, як не ївши танцювати. Я В А V Ті самі, Війт і купа парубків і дітей втягають з криком і гамором до половини на сцену віз із купою смеречини Війт. Ну, гов! Та куди тут далі! Дайте спокій І Хай віз тут стоїть, бо не буде куди рушитися! Обертається до Омеляна. Слава Сусу!.. Омелян. Слава на віки! А це що, пане начальнику? Війт з люлькою в зубах* Говоріть: що? Напер- лася хлопчівня: дозвольте та й дозвольте, пане начальнику, на громадській толоці смерічок нарубати та на нинішній аґзамент школу об- 255
