Якимсь темним силам не сподобалося те, що я тут роблю й постаралися, щоб мене усунути. Я чую добре, тут я, проломавши перший лід, здобувши собі довір'я людей, міг би був зробити чимало доброго. А там… зачинати наново… боротися… ні, чую добре, що мені не стане сили. Хоростіль. В такім разі одна тільки для тебе рада: покинь учительство. Омелян. Покинь учительство! Легко тобі сказати. Та хіба ж я можу це вчинити? Адже я й без хороби згину, коли покину свою працю. Знаєш, Іване, дало мені це вчительство стільки клопотів і гризоти, підкопало моє здоров'я, пожерло мій молодий вік,— а проте чую добре, що зжився з ним, зрісся з ним усіми своїми думками, і без нього мусів би згинути, як риба без води. Хоростіль. А я думаю, що й це в тебе пересада, нерви. Певна річ, тобі хочеться працювати, ти втягнувся в цю шлею й не можеш подумати життя без неї. Але мені здається, що можна придумати й іншу пожиточну працю. Омелян. Яку? До якої праці я здібний? Хоростіль. Ну, тепер я би по совісті не радив тобі до жодної братися, поки не поздоровшаєш. Тепер тобі треба спокою, вигоди і свіжого повітря. Омелян. Ну, вакації… за той час чень поправлюся. Хоростіль. Дай Боже! Та тільки те лихо, що як тебе перенесли до Волосатого, то швидко скажуть відси забиратися. А в Волосате тобі тепер ніяким світом їхати не можна. Юлія. Та я йому й подумати про це не дам! Омелян. Ба, а куди ж нам подітися? Наша власна вілля з жалісним усміхом ще не готова. 271
