Хоростіль. Я вас забираю до себе. Пару день пробудемо ще тут разом, а потім і не говоріть нічого — поїдемо на моє господарство. Омелян. Спасибі тобі, брате, за добре серце! Але я не знаю, як воно буде? Ти знаєш… Хоростіль. Нічого не знаю і знати не хочу. Це діло рішене. Ідете до мене й живете доти, доки ти зовсім не виздоровієш. Омелян. Е, то може буде довга гостина. Хоростіль. Це вже твоя річ. Виздоровлюй якнайшвидше — от тобі моє крайнє слово. А впрочім pardon І Тут ще одна інстанція мусить сказати своє слово. Юлія. А то хто? Хоростіль. Видно, що пані почуваєтеся самі до того, що за вами черга. Юлія. Не розумію, що я тут можу сказати, окрім подякувати вам сердечно за вашу добру волю. Хоростіль. А забули пані своє слово, що ви мені дали ось тут на тім ґанку, перед трьома роками? Юлія. Яке слово? Хоростіль. Як бачу, забудько з вас, панно Юліє! Мушу вам пригадати. Ви казали: „їдьте до Львова, кінчіть університет, робіть екзамени. “ Юлія. Ну так, це я сказала, й тішить мене, що ви мене послухали. Здається, ви й самі того не жалуєте. Хоростіль. Так, пані, не жалую. А знаєте чому? Тому, що все те робив для вас, робив у тій солодкій надії, що осягнувши свою ціль, здобувши собі незалежне становище або хоч можність дійти до нього, я зможу сміло стати перед вами і сказати вам: панно Юліє, я вас люблю, щиро, гаряче, надо все на світі! Я знаю, 272
