Завада. Я говорив із твоєю старою, не знаю, що ти скажеш. Панько. Що я скажу? Хіба ж це від мене залежить? Завада. То то, що від тебе. Я хочу твою дочку сватати. Твою Зосю. Може би це не випадало мені старому на таку молоденьку заглядатися, та що діяти? Скільки вже роздивлявся по селі — нема такої ні дівчини, ні вдови, щоб моє серце до неї хилилося. Бачу то по них, кожна би пішла, але знаю напевно, що кожна би мені пекло принесла до дому. Лише твоя дочка одна між усіми — та що я буду її хвалити? Ти ліпше знаєш, яка вона. Панько. І я її не буду хвалити. Тільки Богу дякую, що дав мені таку дитину. Завада. Так що ж ти скажеш? Буде що з того, що я задумав? Панько. Це куме, як Бог дасть. Завада. Певно, певно. Без Його святої волі нічого не буде. Але ми говоримо не про те, що там кому Бог судив, а про те, що наш короткий розум міркує. Чи присилати сватів до тебе? Панько. Що ж, куме? Скажу тобі по правді, не надіявся я твого сватання. Ти багач, я бідний чоловік. Не дам за дочкою такого віна, якого би може тобі треба було. Завада схапувться. Та що ти, куме! Хіба я віна за нею хочу? Чи мені віна потрібно? Аджеж я маю, Богу дякувати, свого досить, дітей ані родини близької нема. Коли хочеш, то я ще й нині, в інтерцизі1, все своє добро по своїй голові на неї запишу. Аби тільки мене шану- 1 Інтерциза — запис майна. 287
