Олекса. Чого він так розкукурічився?
Орися. Ха-ха-ха! Ти б ніколи й не вгадав! Знаєш, почав мені зі своєї любови сповідатися, та ти перебив.
Олекса. Що, він? Орисю, і ти так це говориш? А ти йому що на те?
Орися. Ну, що ж я мала робити? Розсміялася йому в очі і вкінці заставила його воду з криниці тягти.
Олекса. Ха-ха-ха! Обіймає її. Славна ти моя дівчина!
Орися відсторонює його. Ну, ну, Олексо! А ти що? Адже це майдан! Люди можуть побачити!
Олекса. Та що мені люди! Ей, Орисю! Люблю я тебе, як свою душу! Досить не раз на мене всілякої гризоти та турботи паде, а як подумаю, що й ти мене любиш, що швидко моєю будеш, то аж сили мені прибуває.
Орися плаче. Ти так думаєш! А мені страшно та тужно. Ой, Господи, як тужно! Не раз і не два думка мене зносить, що марна наша любов, не бути нам у парі.
Олекса. А то чому?
Орися. Олексо! Хіба ж ти не знаєш мого тата?
Олекса. Та що, що він начальник? Овва, не така ще страшна персона.
Орися. Не те, що начальник. А ось те, що лютий він на тебе за цю читальню. Господи, який лютий!
