Митро чигав. „Віче народне у Львові.“ Ф е с я. Ов, та ще про те віче? Адже вже тамтого разу щось писали. Олекса. Тамтого разу тільки заповіджено було, що віче має відбутися. Фе ся. То щось таке як весілля, що й заповіді виходять. Василь. О, зараз видно, що кому на думці, а дівчатам весілля. Митро чйтав. „Велика радість підносить наші груди, коли пишемо. Заповіджене віче у Львові відбулося вповні велично і славно. Здвиг народу був такий великий, якого ані наші вороги ані ми самі не надіялися. Скромно числячи, зібралося що найменше 5.000 людей зо всіх сторін нашого краю. “ Фе ся. Агій, то десь ярмарок був! Василь. Е, не дуже великий, коли тебе там не було. Митро читає. „І що найважніше, видно було, що це саме чоло, сам вибір нашого селянства, самі люди свідомі й готові на всяку жертву за народне діло. Видно було і кожний те чув, що нарід, котрйй має таке селянство, не загиб і не може загинути“. Олекса. Видите, а від нас нікого там не було. Василь. Господи, якби то чоловік хоч раз перед смертю був на такім вічу! Та то певно, що мусить душа радуватися. Митро читав. „А що особливо радувало й підносило кожного, так це те, що були тут і як браття віталися наші люди з різних, хоч і найдальших закутків, нашого краю. Гуцули від Жабйого й подоляки від Гусятина, лемки в сірих гунях по-сусідськи розмовляли з по- 348
