Олекса. Ей, пане начальнику! Ще раз по щирості кажу вам: отямтеся! Що ви робите? Нарід- пропадає від лихви, гине в шинкарських руках, темний, занедбаний, обдертий… Дав Бог, що хоч молодь потроху хапається до книжки, до науки, хоче просвітитися, щоб знала, як на світі жити, а ви бий-забий на неї за те. Гріх вам перед Богом і людьми! Р я б и н а. Овва, який ми навчитель вишукався! Зась тобі мене вчити, що гріх, а що ні! А дивіть! Ще молоко на губах не обсохло, а воно вже лизнуло того письма та капральських кулаків покоштувало, та й гадає, що всі розуми поїло. Я тобі ще покажу, куди стежка в горох! Ще ти пізнаєш начальника Рябину. Грозить палкою й відходить. Я В А VI Олекса, потім Казибрід і Рахміль Олекса сідав на колоді в задумі. РахмІЛЬ веде Казиброда за руку. Слухайте Казибрід! Ви такий старий чоловік, а в голові бігме що, ну, ані крихітки олію не маєте. Казибрід. Та що робити! Що кому Бог дав. А до тебе позичати не піду. Рахміль. А не шкодило би, бігме, що не шкодило би. Ну, скажіть мені, пощо вам задиратися з війтом? Казибрід. Та хіба я з ним задираюся? Нехай з ним той задирається, що по смереках дереться. Рахміль. Тьфу, тьфу, тьфу! Яке ви неладне слово говорите! Аж слухати страшно! Казибрід. Що правда! Аджеж він сам мене зо шкури дре. Ти подумай! У мене дитина є, дочка. То материнський ґрунт по праву 353
