Рябина. Знаєш, братіку, я тебе люблю і поважаю. Мудра в тебе голова, і до письма й до всякого циганства ти дуже спосібний, але дочку мою, не в гнів тобі кажучи, ти собі з голови вибий! Писар. Так! А то чому? Чим я вам не до вподоби? Рябина. Кажу ж тобі, що як писар ти мені дуже до вподоби. Але на зятя — ні, спасибі! Писар. А вільно спитати, чому? Рябина. А тому, пане писарю, що ти мені трохи занадто теє то як його… трохи занадто пройдисвіт. Писар. Он як! Рябина. Не гнівайся, друже мій! Я не зі злого серця це кажу. Але для своєї дитини я бажав би господарського сина. Писар. Ну, що ж! Щасти вам Боже! Я вам на перешкоді не стану. Коли вам отой Олекса Коваль більше до вподоби… Рябина. Що? Олекса Коваль? Писар. Здається, що так називається той, що тут з читальнею носиться, як той дурень зі ступою. Рябина зривається з місця. А з якої рації ти мою дитину примішуєш до того урвителя та бунтівника? Писар з лукавим усміхом. Бо вона сама до нього примішується. То те я й кажу, що у вас, мабуть, очей нема! Рябина. І ти це правду кажеш? Оришка мала б з тим Олексою… Писар сердито, при вікні. Я нічого не кажу. Маєте очі, то самі дивіться! 368
