яке моє. Я не с до того голова. Я відоренду- вав часть кльоціз від головного підприємця і також кавцію дав. І мій контракт за тиждень кінчиться, і моя кавція пропаде. Р я б и н а. Ну, ну, не бійся, Рахмілю. Звеземо твої кльоци. Я вже людям наказав. Р а хміль. То добре. Коби тільки люди послухали. Р я б и н а. Вже я так наказав, що мусять послухати. Р а хміль. Це ви про те, що ніби староство наказує? Ряби на. Ну, а що думаєш, кепський спосіб? Рахміль. Та може би й добрий був на інший час, але боюся, що тепер це не поможе. Р я б и н а. Як то не поможе? Рахміль. А так, що люди бунтуються проти вас. Я собі за лядою1 стою, та все слухаю. Маєте якогось ворога в селі. Р я б и н а. Ну, та що вони говорять? Рахміль. Кажуть, що зараз завтра підуть до староства, та запитаються, чи то правда, що ви їм сьогодні казали? Рябина б'ється об поли руками. От тобі! Писар. Це, певно, той премудрий Олекса їм наговорив. Це його справка! Рябина. Та я йомуі Та я їм усім!.. За сценою, на вулиці чути крик: „Гурр.аІ Рябина в путі! Рябина кайданяр! Гурра!“ Всі біжать до вікон. Що ЦЄ? Що ЦЄ? Рахміль. Я зараз розвідаюсь. Чи не горить ДЄ? Вибігав. Крик за сценою повторяється—змішані голоси парубків, дівчат, гуркіт кроків та тріскання палицями по плоті. 1 Ляда—прилавок. 370
