Писар. Е, що дочка? Дурна вона та й годі! Я з дочкою й балакати не хочу. Як тато скаже за мене йти, то вона мусить. Рахміль. А гарне господарство за нею впадає. Маєтки! Писар. Це мене й тягне! Відмалку чоловік про ге тільки думає, щоб своє гніздо мати, на своїм ґрунті засісти. І що тільки я не робив, щоб до цього дійти,— ані руш! Завзялась, мабуть, лиха доля на мене. Але тепер уже хіба би всі сили пекельні проти мене стали, щоб я свого не доказав. Рахміль. Тьфу, тьфу, тьфу! По що ти зараз аж сили пекельні згадуєш? Пек їм та цур їм! Писар. Не страшні вони мені. Опутав я цього Рябину так, що не його голови потрібно, щоб із тих пут вимотатися. Він мені вірить, а я помаленьку, мов вола за роги, веду його туди, де мені треба. Рахміль. А кому маєш за це подякувати, га? Писар. Ну, ну, не бійся, я тямлю, що тобі, а не кому. Адже знаєш, що найвірніша та кумпанія, що в криміналі зав'язана. Ти зрештою й сам бачиш, що я й досі не одним тобі віддячуюся. Аджеж отой ґешефт з кльоцами хіба не зиск твій? Рахміль. І твій також. Писар. Не перечу. Отою кавцією я спутав його. Він мусів пристати на те, що я. при відбиранню податків шахрую, щоб нібито покрити кавцію. Ну, та кавції ми не покриємо, за тиждень вона пропаде, і ми нею поділимося, правда? Рахміль. Ну, ну, якось то буде! Писар. Рахміль! Не крути! „Якось то буде“—що це за мова? Яка була умова між 372
