нами, так мусить бути. Не забувай, що я й тебе маю в руках. Рахміль. І я тебе також. Писар. Ха - ха - ха! Всі ми позчіплювані один з одним, як раки в торбі. Ну, а Рябину обскубемо таки! Знатно обскубемо! Знаєш, я сьогодні трохи не тріс, так у кулак сміявся! Рахміль. Чого? Писар. Наш Рябина починає мати страх. Поборця податковий з моєї намови загрозив йому інспектором, ревізією, Бог знає чим. Ще пару день, а наш гордий начальник скрушіє достаточно. Тоді ми його натиснемо, він нам підпише вексель, щоб видобути кавцію, а тим векселем ми йому зі всім, кінця доїдемо. Рахміль. Ну, ну! Роби! ЯВА VII За сценою в сінях крик, стукіт, гуркіт до дверей, голоси „Гей, орендарю! Горілки! Де ти у біса?“ Рахміль. Зараз, Зараз! Виходить. У дверях наскакує на Півторака, Гриба і Грінчука, що» заточуючися мов п'яні, входять. Півторак несе в піднятій руці пляшку вишняку, Гриб чарку. Писар. А це що? Чого ви сюди? Півторак. Чи бач! А ви тут, пане писарю? Та ми за вами! Гриб. Соколику наш! Лебедику наш! Вас шукаємо! Писар. На що я вам? Півторак. Тьфу, тьфу, тьфу! Пек поганим очам! Таже не різати вас хочемо. Адіть! Оця вам скаже! Потрясає пляшкою І ставить її на столі. Г р І H Ч у K ставши перед писарем. Та ЖЄ СИДИМО отак собі та й по чарці в горло перевертаємо— 373
