Жандарм. Добре. Візьміть, та пантруйте, аби кров не стерлася. А ви, війте, форшпан[1] для нас вистарайте. По снігу тяжко буде арештанта аж у місто пішки гнати. А може в нього спільники є, то щоб де в лісі не напали та не відбили.
Микола. Господи! Що це зо мною діється? За що на мене така кара тяженька?
Війт скробається в голову. За форшпан, пане шандаре, тяжко буде нині. В кого є тягло, то всі потягли на заробок, то до латрів, то до кльоців[2]. От, хіба би його власні, Миколові коні взяти і в його сани запрягти.
Жандарм. А що ж — і це можна.
Війт. То тут може хто небудь з вами присісти: буде кіньми гнати й потім приїде назад.
Жандарм. Дуже добре. Мені ще й так мабуть прийдеться сюди вернути, за спільниками шукати.
Війт. То ще й ліпше. Ану, куме Бабичу, йдіть та запрягайте! Бабич відходить.
Микола, що досі сидів на ослоні та рукавом витирав сльози. Анно!
Aнна мов остовпіла. Чого тобі, Миколо?
Микола. У тебе чиста душа, невинна… Молись Богу, щоб швидко й моя невинність виявилася.
Анна. Чиста душа… А хіба ж твоя менше чиста?
Микола. А господарства пильнуй! Небагато в нас тої мізерії є, то щоб і те не пропало. А на адукатів не траться, щоби мене боронили. Маю в Бозі надію, що й без них
41
