Війт. А наказували вони вам на музику та на танці до корчми ходити?
Парубок. Та не казали.
Війт. Ну, а ви так слухаєте наказу?
Парубок чухається в потилицю і всміхається. Та хто би там того слухав, пане начальнику! Наші єґомость старенькі, хіба вони знають, чого молодим потрібно? То вже як ви дозволите… То від вас залежить, а не від єґомостя. Інші парубки. Так, так! Ми вже пана начальника просимо дозволити нам. Війт. Не дозволяю! Не можна.
Шльома вибігає з корчми з пляшкою й чаркою. Як то не можна? Чому не можна? До парубків. Ні, ні, не бійтеся, пан начальник жартують. Чому би не було можна? Наливає чарку. Ну, пане начальнику, дай вам Боже здоров'я!
Війт. Ні, Шльомо, раз тобі сказано, що не можна, то не можна. Я випити вип'ю, бо щось мене в трунку млоїть п'є і заплачу тобі, але танців ані музики мені не сміє бути.
Шльома. Але ж пане начальнику, ви не маєте права мені заказувати. Це мій заробок. У мене є патент.
Війт. Патент? Який патент?
Шльома. Як то який? Цісарський патент. З печаткою! Ось дивіть! Витягає з-за пазухи папір, зложений удесятеро, й подає його війтові.
Війт незручно розвиваючи папір, обзирає його на різні боки, очевидно не вміючи читати, а відтак віддає назад. Га, коли так, коли маєш патент то інша річ. То вже не моя власть.
49
