Анна під вікном мотає пряжу на мотовило й числить нитки. Одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять. Зупиняється. Сьомий день уже його нема. Чень нині прийде. І боюсь його, й жити без нього не можу. Мотає далі. Шіснадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять, двадцять. Зупиняється, зажмурює очі й задумується. Який страшний! Який грізний! А що за сила! Здається, якби хотів, то так би й роздавив мене і того… мого… халяпу. Поглядом одним прошиб би. І чим страшніший, чим гостріше до мене говорить, тим, здається, я більше люблю його. Вся тремчу, а так і здається, що тону в нім, роблюсь частиною його. І нема в мене тоді своєї волі, ані своєї думки, ані сили, ані застанови, нічого. Все мені тоді байдуже, все готова віддати йому, кинути в болото, коли він того схоче! Ах! Мотає далі. Двадцять і одна, і дві, і три, і чотири. Зав'язує пасмо. Та й чи ж не віддала я йому все, все, що може віддати жінка любому чоловікові? Навіть душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Присягу для нього зламала. Сама себе на людський посміх
58
