мій шандар із церкви, моргнув на неї, та й вона за ним вийшла.
Перша жінка. Та куди ж вони потяглися?
Настя! Мабуть до корчми. Там собі обоє в ванкирі запиваються. Шепче.
Бабич. Кумо Миколо, так ви кажете, що жінка вас голодом морить?
Микола. Хто? Я? Коли я це казав? Де?
Бабич. Ну, я так чув.
Перший селянин. І я чув. Геть по селу чутка ходить.
Микола в п'янім запалі. Бреше тота чутка! Всі брешуть, хто її далі розносить. Кому яке діло до мене й до моєї жінки?
Настя. Ну, та певно, що нам діла нема. Але є хтось такий, що має до неї діло.
Микола. Кого то обходить, що ми їмо, що варимо, чи ситі, чи голодні?
Бабич. Та ви, куме, не гнівайтеся, що я вас спитав. Я прецінь не зі злої волі. Бо тут бачите, деякі хотіли на раді громадській…
Микола. Що, що, що? Зась раді громадській до моєї жінки. Немає права!
Бабич. Ну, як ви собі не кривдуєте — то певно. Тільки що, бачите, люди собі дуже марикують, що вона дуже поганий приклад дає, вибачте, на публіку людську з тим Гурманом волочиться.
Микола хапає себе за голову. Ой, ой, ой! Люди! Не ріжте мене без ножа! Не мучте мене! Не бабрайтесь у моїм серці! Най вам моя жінка не стоїть ув очах! От пийте, колись-те чесні та добрі, щось-те до мене прийшли, частуйтеся й говоріть дещо веселішого. А то тьфу! Чоловікові й без вас тяжко, а ви ще додаєте.
70
