Настя. Ой, кумочку, та чи то ми не знаємо, що вам тяжко? П'є.
Микола. Ой, тяжко, кумонько, тяжко! Наливає і п'є.
Настя. Та кажуть, що вона до вас по цілих днях не говорить?
Микола. Та що будемо говорити? Вона мовчить, і я мовчу. Отак цілий день мов тумани ходимо. А вона все тільки в вікно зазирає, чи він не йде. А до мене хоч би словечко сказала.
Настя. Ой, бідний ти, кумочку, бідний! Наливає і п'є.
Микола. Ой, бідний, кумочко, бідний, як той мак на четверо! Наливає і п'є. Як той горох при дорозі. Плаче.
Настя. Та хіба я не знаю, що ти не раз з голоду млієш, а вона що зварить, то тому поганинові держить. Куме, та я твоя близька сусіда. Все знаю, все бачу, хоч би не раз і не хотіла бачити. Не раз аж серце мені крається! Бігме, кумочку, крається. Плаче й обіймає його.
Бабич. Ну, ну, жінко, може нам пора додому?
Селяни. Та пора би йти.
Микола. Люди добрі, сусіди чесні! Посидьте ще трохи! Не кваптеся, не розходіться! Я радію, що людський голос у тих стінах чую. Поговоріть, почастуйтеся. Ну, прошу! От, чарка стоїть! Що це такого? Пляшка порожня?
Я зараз другу принесу. В мене барилка єсть, схована в половнику. Що має грішний чоловік робити? Коли вже таке на мою голову впало, то що діяти! Не береться мене ніяка робота, відійшла охота до життя, до господарства. Тьфу, на що воно мені? Взяв я, продав конята, гроші сховав, та й пропиваю по трохи. Хай ідуть! Не стане тих, знов щось продам.
71
