Микола. А хто? Урвитіль, забіяка.
Жандарм. Брешеш, друже мій! Я був чесний парубок, може трохи за гарячий, за палкий. Але кривди я не любив, неправди не міг знести — і то було моє нещастя.
Микола. Було де що й більше.
Жандарм. Правду кажеш. І я тобі зараз скажу, що ще причинилося до мого нещастя. Я полюбив оцю бідолаху, Анну, сироту, поштуркувану та кривджену нелюдами братами. Ця любов була моїм одиноким найдорожчим скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловіка. А ти, Миколо, ти до спілки з тими нелюдами вкрав мені те одиноке щастя.
Микола зривається. Я? Вкрав тобі… Хапає себе за голову. Господи, що це зо мною? Чи весь світ догори ногами перевертається? Я, втоптаний у болото, обдертий з чести, супокою й поваги, зруйнований, зарізаний без ножа — я по твойому виходжу ще злодієм?
Жандарм. Не хапайся за голову, Миколо! Адже твоє сумління само тобі каже, що моя правда.
Микола. Ні, брешеш! Я її не силував! Вона ще вдячна мені була…
Жандарм. Адже бачиш її вдячність.
Микола. Вороже, це ти її звів, одурив, причарував!
Жандарм. Ти мав три роки часу причарувати її до себе. Чому цього не вчинив?
Микола. Бо я не чарівник — ось чому!
Жандарм. Бо ти віхоть, а не чоловік, — ось чому!
Микола. Хто віхоть? Я віхоть?
Жандарм. Авжеж не я.
